Першої ж ночі після повернення з лікарні, коли Бембі сторожко, але задоволено розтягнувся на улюбленій домашній канапі, він бачив жахіття. Снилося, що він сидить на цирковій арені, просто посередині жовтого, чомусь устеленого старим паркетом, а не засипаного піском циркового кола. Сидить при столі, уставленому темними пивними пляшками зі скла. Судячи із запаху, який протяг доносив до Бембі, у пляшках був міцний чорний чай. Просто напроти нього, з іншого боку столу, сидів якийсь дуже знайомий дядько. Дядько мав пишну бороду та окуляри. Тримав пляшку в руці, посьорбував із неї чайок та дивився з огидою на Бембі. На глядацьких місцях вгадувався аншлаг, хоча там і панували темрява й тиша. Холодні й осудливі погляди штрикали його в спину, ніби викрутками. Бембі відчув, як у нього виступив піт.
— Звідки я тебе знаю? — запитав він бороданя.
Той у відповідь презирливо усміхнувся, видобув звідкілясь сигаретку і запалив. Над столом акуратними хмаринками закружляв сивий дим, але Бембі здалося, що він чує сморід паленої гуми.
— Як почуваєшся, песику? — порушив нарешті мовчанку бородатий.
— Чого це я песик? — обурився Бембі.
— Ну, а хто ж ти?
— Людина, — дещо невпевнено промугикав він.
— Хо-хо, ви чуєте, панство? — звернувся бородань до невидимої аудиторії. — Цей пес, що вбиває людей за єдиною командою господаря, вважає себе людиною!
Довкола засвистіли й затупали ногами, в бік столу, за яким вони сиділи, з трибун полетіло каміння. Бембі отримав кілька болючих ударів по шиї, бородатому поцілили в обличчя, від чого скельце його окулярів тріснуло та проросло павутинкою. Кілька цеглин потрапили на стіл і перекинули пляшки. Ті з брязкотом закотилися під стіл, з них засюрчало. Чай вільно розтікався підлогою, утворюючи під столом величезну калюжу. Бембі хотів був зірватися з місця і помститися кривдникам, але зрозумів, що його кінцівки примотані до стільця скотчем.
— Бачиш, песику. У тебе, як у тварини, існує реакція тільки безпосередньо на подразник. Причинно-наслідкові зв’язки — це те, чого тобі не допетрати. Ти не здатний навіть почати розбиратися в тому, що стало причиною. А я — людина. Я розумію, песику, що це все не просто так, що людей треба ще довести до того, аби вони юрбою тебе закидували, та ще і — прошу зауважити — мене, авторитетного і безневинного, з тобою разом.
Бородань зняв побиті окуляри, випустив важку хмару тютюнового диму в лице Бембі.
— Твоя проблема в тому, що ти сліпо служиш своєму господареві, тому, хто наповнює твою мисочку і прибирає за тобою гівно. Це хороша риса, якщо ти — тварина. Але ти людина, ти чоловік, ти навіть громадянин, — дядько гидливо скривився на Бембі, — у тебе ж, сучий ти сине, мають бути гідність і гордість. У тебе є людське і громадянське право вийти з підпорядкування злочинців.
— А ще в мене є наказ.
— Який, на хуй, наказ?! — скипів бородань. — Калічити і вбивати? А як же твоя честь?
— Моя честь — виконання наказу.
— Я зрозумів. Я все зрозумів.
Дядько підвівся зі стільця і обійшов довкруж стіл із пляшками, стілець із Бембі і калюжі, що витекли з пляшок.
— На твоє нещастя, виродку, ти і твої, так би мовити, побратими та однодумці, — відкашлявся на цих словах бородатий, — не уникнуть заслуженого покарання. Українці — святий народ, ми можемо силою думки перетворювати прощення на праведну лють, а чай — на бензин! Спустити ляльок! — раптом голосно і страшно крикнув він кудись угору.
Бембі не встиг навіть здивуватися, аж згори, і справді подібні до ляльок-маріонеток, підвішених за шию на грубезних мотузках, спустили весь їхній загін. Бембі з жахом дивився на цих мертвих чоловіків, з якими він служив не один рік, на вивалені язики та посинілі обличчя, на тяжкі військові черевики, що не діставали до землі якихось кількадесят сантиметрів. Упізнавав когось, когось — ні. Раптом повішені закружляли по колу, затанцювали, ніби десь угорі, під куполом, запрацювала карусель. Серед танцюристів він устиг помітити Іванича.
— Начальство запрошує тебе до танцю! — знову вступив бородань. — Це наказ!
Переляканий до смерті Бембі лише коротко поскиглював. Його завжди переконували, що він ніколи не відповідатиме за свої дії, і від того, що його так обманули, йому було по-дитячому страшно.
Бембі зібрався був просити про помилування, але тільки-но відкрив рота — і відчув, як знайома вже рука боляче вчепилася йому в ліву щоку і затулила рота. «Ох, невже?!» — майнуло йому в голові. Утім, білявка, яка справді стояла у нього за спиною, не дала довго думати. Відпустила рот, Бембі ковтнув повітря на повні груди й почув, як вона шорхнула об коробок сірником, викликаючи вогонь. Зауважив дивний жест бороданя, від якого калюжі під ногами миттєво й різко запахли бензином. З-поза його плеча полетів у калюжу запалений сірник, під ногами стало гаряче, побратими у зашморгах закружляли над головою веселіше.
Публіка на трибунах дивилася мовчки. Із сумом, із розумінням, без жалю.
Бембі охопила паніка, він намагався якось вирватися з пастки, але тільки й міг, що смикатися і верещати. Раптом бородань наблизився до нього впритул, заспокійливо торкнувся плеча:
— Не верещи так. Умирати треба гідно. От дивися на мене.
Він обійшов стіл, уже завойований полум’ям, всівся на охоплений вогнем стілець і спокійно дивився на Бембі.
— Я просто проконтролюю, щоб ви, виродки, потрапили саме до пекла. І щоби за жодних обставин звідти вас не випустили. Просто проконтролюю, — кинув він у бік палаючого Бембі.
Бембі востаннє смикнувся, закричав, згадав, що цього бородатого він бачив на п’ятидесятигривневій купюрі, і вивалився зі свого жахіття на мокре від поту і слини ліжко.
Олексій Чупа "Казки мого бомбосховища"
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}