irenetrix

На початку березня спостерігав там цікаву сценку.
Матуся - перебирає книжки типу "Лучшие русские сказки", деякі відкладує в кошика. Донька, симпатичне дівча років чотирнадцяти, вподобала собі збірку "Українські народні казки" і читає прямо біля полиць, не відриваючись, із захватом цитуючи матері цілі абзаци вголос. Мати на це тільки невизначено гмикає і займається своїми справами далі. Діалог мене просто вбив:

Д: "Визволь нас, чоловіче, визволь нас, голубчику, випусти нас, соколику."
М: Угу...
Д: "Як почали просить, як почали просить, да так гарненько, да жалібненько, що багатому аж жалко стало"...Ой, мам, украинский язык та-а-а-акой красивый. Давай возьмем?
М: Гм...

Фраза про мову була сказана такою жалібно-захопленою інтонацією, що я її ніколи словами не передам. Ну десь так, наче їй показали маленьке, синьооке, біле і пухнасте кошеня з рожевим бантиком.
А книжку їй так і не купили... Вона вже сама до себе потім напівпошепки завершила цей монолог фразою "Треба буде на восьме березня, коли хлопці будуть про подарунки питати, собі попросити".