irenetrix: (Default)
Прочитала пост упорядника книжки "14 друзей хунтьі" Дмитра Якорнового. На книгу наїхали за росмову, чувак побивається "як так, ми ж хотіли об'єднати країну", надрукувавши книгу двома мовами, іхаха! Іншим разом, щоб об'єднати країну, спробуйте видати антологію укрмовою. А оце "ми не могли перекласти все українською, ми ж хотіли передати живу мову", на кого розраховано? Я правильно розумію, що перекласти цю книгу іншими мовами зась? Увесь світ повинен буде вивчити російську, щоб її прочитати? Наявність на цій планеті людей, що не знають російської, для упорядників - феномен, я так розумію.
irenetrix: (Default)

У ті короткі хвилини, коли я все ж таки стаю на свою хвилю, утримуюся на дошці й лечу вниз, мені сняться двоє янголів — один повніший, другий вищий, вони виходять на коридор і починають хуячити одне одного, пір’я летить навсібіч, і їхні довгі жіночі нігті, якими вони дряпають одне одному обличчя й під якими запеклася сіль небес, зблискують у повітрі, як ножиці в руках умілих кравців, вони б’ють одне одного по обличчю, і їхні кулаки вже перемазані кров’ю, і раптом один із них падає, б’ється головою об холодну коридорну плитку, і той — вищий, — котрий переміг, підходить до нього і цілує його в повнуваті криваві уста, з яких починає витікати пастеризоване молоко.

            Мені сниться, що я — легені цього янгола, я відчуваю, як довго й старанно хтось бив його — мого янгола, якраз по тій частині його повного тіла, де перебуваю я, важкими футбольними бутсами, я повільно повертаюся в його тілі, весь у рубцях і ранах, із моїх ран проступає молоко, я намагаюся ухилитися від ударів, але мені просто немає куди ухилитися, тому що я цілком залежу від того, у чиєму тілі я перебуваю, хто прикриває мене собою і хто повсякчас мене використовує, мені лишається тільки терпіти й спостерігати, як це молоко проступає крізь усі мої пори, крізь кожен надріз, крізь кожну рвану рану, крізь кожен шрам, витікає з мене разом із моїм болем, разом із моїм страхом, разом із моїм життям.

            Мені сниться мій янгол, уже мертвий, його перевозять кудись, аби спалити його мертве переможене тіло, його тягнуть чорною підлогою моргу, ніби мертву курку, кров і молоко змішалися в його пір’ї й тягнуться за ним кривавим слідом, його затягують до якоїсь великої кімнати, кладуть на металевий стіл і скидають з нього рештки одягу — скидають чорні бухгалтерські нарукавники, скидають сірий діловий костюм, скидають жовті італійські черевики, скидають чорні шкарпетки, сині труси, білу майку, хтось дістає врешті скальпель і робить розтин тіла, розрізає його від горла до живота і розглядає його скалічені й вимучені нутрощі, вижерті зсередини мурахами, бджолами й павуками і заповнені натомість жирним пастеризованим молоком. Розріз проходить по малюнку на його шкірі, на малюнку — старе, уже виблякле розп’яття — жовтий Ісус на пофарбованому зеленкою хресті. Ісуса скальпель майже не задів — а ось розп’яття розкололось навпіл, тож тепер потрібно хіба що зшити цю мертву грудну клітку, аби мати уявлення, як воно там усе виглядало — насправді.

Сергій Жадан "Депеш Мод"

irenetrix: (Default)
З польської статті мені найбільше сподобалось те, що «Кассандра» страшна для поляків. От не знала я, чим їх можна злякати. Ся похвала, по-моєму, найбільша, а то вони все хвалять нас за «тихий смуток», «резигнацію» і подібні зовсім не страшні речі, та пора вже їм завважити, що й ми можемо мати «сильну руку». (c)

Леся Українка


Які пугливі в нас сусіди, оу!
irenetrix: (Default)
Вона палко говорила про гноблення царським самодержавством рідної України, про русифікацію українців і інших народностей, які входили в Російську імперію, її сірі очі запалювались вогнем ненависті до великоруського самодержавства.

Недарма на запитання пана Нестора, що їй привезти з Грузії, Леся Українка відповіла: «гострий кинджал, як емблему для боротьби з ненависним ворогом». Він ретельно виконав її побажання. Даруючи восени 1896 р. зро­блений майстрами­ дагестанцями кинджал (невеликий, з кращої криці, ручка і піхви зі срібла з гравіруванням), він сказав ті слова, які вона й хотіла почути: «Панночко Лесю, будьте тверді у Вашій благородній роботі, як кри­ця цього кинджала, і гострі в слові, як його лезо».


Л. Мірошниченко. Леся Українка. Життя і тексти

Сон

6/8/16 22:27
irenetrix: (Default)
Першої ж ночі після повернення з лікарні, коли Бембі сторожко, але задоволено розтягнувся на улюбленій домашній канапі, він бачив жахіття. Снилося, що він сидить на цирковій арені, просто посередині жовтого, чомусь устеленого старим паркетом, а не засипаного піском циркового кола. Сидить при столі, уставленому темними пивними пляшками зі скла. Судячи із запаху, який протяг доносив до Бембі, у пляшках був міцний чорний чай. Просто напроти нього, з іншого боку столу, сидів якийсь дуже знайомий дядько. Дядько мав пишну бороду та окуляри. Тримав пляшку в руці, посьорбував із неї чайок та дивився з огидою на Бембі. На глядацьких місцях вгадувався аншлаг, хоча там і панували темрява й тиша. Холодні й осудливі погляди штрикали його в спину, ніби викрутками. Бембі відчув, як у нього виступив піт.

— Звідки я тебе знаю? — запитав він бороданя.

Той у відповідь презирливо усміхнувся, видобув звідкілясь сигаретку і запалив. Над столом акуратними хмаринками закружляв сивий дим, але Бембі здалося, що він чує сморід паленої гуми.

— Як почуваєшся, песику? — порушив нарешті мовчанку бородатий.

— Чого це я песик? — обурився Бембі.

— Ну, а хто ж ти?

— Людина, — дещо невпевнено промугикав він.

— Хо-хо, ви чуєте, панство? — звернувся бородань до невидимої аудиторії. — Цей пес, що вбиває людей за єдиною командою господаря, вважає себе людиною!

Довкола засвистіли й затупали ногами, в бік столу, за яким вони сиділи, з трибун полетіло каміння. Бембі отримав кілька болючих ударів по шиї, бородатому поцілили в обличчя, від чого скельце його окулярів тріснуло та проросло павутинкою. Кілька цеглин потрапили на стіл і перекинули пляшки. Ті з брязкотом закотилися під стіл, з них засюрчало. Чай вільно розтікався підлогою, утворюючи під столом величезну калюжу. Бембі хотів був зірватися з місця і помститися кривдникам, але зрозумів, що його кінцівки примотані до стільця скотчем.

— Бачиш, песику. У тебе, як у тварини, існує реакція тільки безпосередньо на подразник. Причинно-наслідкові зв’язки — це те, чого тобі не допетрати. Ти не здатний навіть почати розбиратися в тому, що стало причиною. А я — людина. Я розумію, песику, що це все не просто так, що людей треба ще довести до того, аби вони юрбою тебе закидували, та ще і — прошу зауважити — мене, авторитетного і безневинного, з тобою разом.

Бородань зняв побиті окуляри, випустив важку хмару тютюнового диму в лице Бембі.

— Твоя проблема в тому, що ти сліпо служиш своєму господареві, тому, хто наповнює твою мисочку і прибирає за тобою гівно. Це хороша риса, якщо ти — тварина. Але ти людина, ти чоловік, ти навіть громадянин, — дядько гидливо скривився на Бембі, — у тебе ж, сучий ти сине, мають бути гідність і гордість. У тебе є людське і громадянське право вийти з підпорядкування злочинців.

— А ще в мене є наказ.

— Який, на хуй, наказ?! — скипів бородань. — Калічити і вбивати? А як же твоя честь?

— Моя честь — виконання наказу.

— Я зрозумів. Я все зрозумів.

Дядько підвівся зі стільця і обійшов довкруж стіл із пляшками, стілець із Бембі і калюжі, що витекли з пляшок.

— На твоє нещастя, виродку, ти і твої, так би мовити, побратими та однодумці, — відкашлявся на цих словах бородатий, — не уникнуть заслуженого покарання. Українці — святий народ, ми можемо силою думки перетворювати прощення на праведну лють, а чай — на бензин! Спустити ляльок! — раптом голосно і страшно крикнув він кудись угору.

Бембі не встиг навіть здивуватися, аж згори, і справді подібні до ляльок-маріонеток, підвішених за шию на грубезних мотузках, спустили весь їхній загін. Бембі з жахом дивився на цих мертвих чоловіків, з якими він служив не один рік, на вивалені язики та посинілі обличчя, на тяжкі військові черевики, що не діставали до землі якихось кількадесят сантиметрів. Упізнавав когось, когось — ні. Раптом повішені закружляли по колу, затанцювали, ніби десь угорі, під куполом, запрацювала карусель. Серед танцюристів він устиг помітити Іванича.

— Начальство запрошує тебе до танцю! — знову вступив бородань. — Це наказ!

Переляканий до смерті Бембі лише коротко поскиглював. Його завжди переконували, що він ніколи не відповідатиме за свої дії, і від того, що його так обманули, йому було по-дитячому страшно.

Бембі зібрався був просити про помилування, але тільки-но відкрив рота — і відчув, як знайома вже рука боляче вчепилася йому в ліву щоку і затулила рота. «Ох, невже?!» — майнуло йому в голові. Утім, білявка, яка справді стояла у нього за спиною, не дала довго думати. Відпустила рот, Бембі ковтнув повітря на повні груди й почув, як вона шорхнула об коробок сірником, викликаючи вогонь. Зауважив дивний жест бороданя, від якого калюжі під ногами миттєво й різко запахли бензином. З-поза його плеча полетів у калюжу запалений сірник, під ногами стало гаряче, побратими у зашморгах закружляли над головою веселіше.

Публіка на трибунах дивилася мовчки. Із сумом, із розумінням, без жалю.

Бембі охопила паніка, він намагався якось вирватися з пастки, але тільки й міг, що смикатися і верещати. Раптом бородань наблизився до нього впритул, заспокійливо торкнувся плеча:

— Не верещи так. Умирати треба гідно. От дивися на мене.

Він обійшов стіл, уже завойований полум’ям, всівся на охоплений вогнем стілець і спокійно дивився на Бембі.

— Я просто проконтролюю, щоб ви, виродки, потрапили саме до пекла. І щоби за жодних обставин звідти вас не випустили. Просто проконтролюю, — кинув він у бік палаючого Бембі.

Бембі востаннє смикнувся, закричав, згадав, що цього бородатого він бачив на п’ятидесятигривневій купюрі, і вивалився зі свого жахіття на мокре від поту і слини ліжко.


Олексій Чупа "Казки мого бомбосховища"
irenetrix: (Default)
Коли чай вистигав, Пілсудський завжди випивав його до останньої краплі. Аґнєшка не пам’ятала жодної людини, яку б не здивувало, що її кіт п’є чай. «Це він іще з алкоголем зав’язав, ви б його раніше бачили», — завжди віджартовувалася вона, і таким чином сіро-бурий кіт письменниці Кохановської поступово входив до пантеону міських легенд варшавської Праги. І займав там, між нами кажучи, далеко не останнє місце, бо навряд чи існувала хоча б одна людина від Бялолєка аж до самих околиць Праги-Південь, яка бодай раз у житті не чула байки про кота, що зав’язав з алкоголем і п’є тепер виключно гербатку. Багато хто йому заздрив.
 
Олексій Чупа "10 слів про Вітчизну"
irenetrix: (Default)
 - Кая?! — зашипіла я, витягуючи її на черговий камінь, — ну чого ти без кінця ниєш? Ти моя донька чи ні?

Отут-то мене Кая і вбила:

- Я бебі! — цілком справедливо заявила вона. — І я хочу в каяску. І сосю.

Ірена Карпа "Baby travel"

Profile

irenetrix: (Default)
irenetrix

July 2017

S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16 171819202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom
Page generated 21/7/17 14:46

Expand Cut Tags

No cut tags