irenetrix: (Default)
З польської статті мені найбільше сподобалось те, що «Кассандра» страшна для поляків. От не знала я, чим їх можна злякати. Ся похвала, по-моєму, найбільша, а то вони все хвалять нас за «тихий смуток», «резигнацію» і подібні зовсім не страшні речі, та пора вже їм завважити, що й ми можемо мати «сильну руку». (c)

Леся Українка


Які пугливі в нас сусіди, оу!
irenetrix: (Default)
Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виїмка — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його.

Іван Франко
irenetrix: (Default)
"...принцип мовно-культурної рівноправності в постколоніальний період демагогічно використовується в інтересах колишньої імперської культури і саме представники імперського народу найбільше на ньому наголошують. Насправді ж дотримання цього принципу в країні, де національну мову тривалий час витісняла імперська, є не чим іншим, як підступним впровадженням культурного дарвінізму або, в деяких випадках, і культурного геноциду."
irenetrix: (Default)
Вона палко говорила про гноблення царським самодержавством рідної України, про русифікацію українців і інших народностей, які входили в Російську імперію, її сірі очі запалювались вогнем ненависті до великоруського самодержавства.

Недарма на запитання пана Нестора, що їй привезти з Грузії, Леся Українка відповіла: «гострий кинджал, як емблему для боротьби з ненависним ворогом». Він ретельно виконав її побажання. Даруючи восени 1896 р. зро­блений майстрами­ дагестанцями кинджал (невеликий, з кращої криці, ручка і піхви зі срібла з гравіруванням), він сказав ті слова, які вона й хотіла почути: «Панночко Лесю, будьте тверді у Вашій благородній роботі, як кри­ця цього кинджала, і гострі в слові, як його лезо».


Л. Мірошниченко. Леся Українка. Життя і тексти
irenetrix: (Default)
Карпенко-Карий оповідав, що коли він служив у Херсоні ще молодим писарчуком, то випадково попав на зібрання, на якому промовляв Пильчиков, тоді гімназіяльний учитель, і та промова зробила на нього таке вражіння, що він став свідомим українцем і в нього з'явилася любов до України.
Чикаленко Є. Спогади.


Яке страшне місто виявляється. Отак живеш собі спокійно, а раптом приїхав до Херсону і зась, хлопці, зась. Ти вже свідомит.

Сон

6/8/16 22:27
irenetrix: (Default)
Першої ж ночі після повернення з лікарні, коли Бембі сторожко, але задоволено розтягнувся на улюбленій домашній канапі, він бачив жахіття. Снилося, що він сидить на цирковій арені, просто посередині жовтого, чомусь устеленого старим паркетом, а не засипаного піском циркового кола. Сидить при столі, уставленому темними пивними пляшками зі скла. Судячи із запаху, який протяг доносив до Бембі, у пляшках був міцний чорний чай. Просто напроти нього, з іншого боку столу, сидів якийсь дуже знайомий дядько. Дядько мав пишну бороду та окуляри. Тримав пляшку в руці, посьорбував із неї чайок та дивився з огидою на Бембі. На глядацьких місцях вгадувався аншлаг, хоча там і панували темрява й тиша. Холодні й осудливі погляди штрикали його в спину, ніби викрутками. Бембі відчув, як у нього виступив піт.

— Звідки я тебе знаю? — запитав він бороданя.

Той у відповідь презирливо усміхнувся, видобув звідкілясь сигаретку і запалив. Над столом акуратними хмаринками закружляв сивий дим, але Бембі здалося, що він чує сморід паленої гуми.

— Як почуваєшся, песику? — порушив нарешті мовчанку бородатий.

— Чого це я песик? — обурився Бембі.

— Ну, а хто ж ти?

— Людина, — дещо невпевнено промугикав він.

— Хо-хо, ви чуєте, панство? — звернувся бородань до невидимої аудиторії. — Цей пес, що вбиває людей за єдиною командою господаря, вважає себе людиною!

Довкола засвистіли й затупали ногами, в бік столу, за яким вони сиділи, з трибун полетіло каміння. Бембі отримав кілька болючих ударів по шиї, бородатому поцілили в обличчя, від чого скельце його окулярів тріснуло та проросло павутинкою. Кілька цеглин потрапили на стіл і перекинули пляшки. Ті з брязкотом закотилися під стіл, з них засюрчало. Чай вільно розтікався підлогою, утворюючи під столом величезну калюжу. Бембі хотів був зірватися з місця і помститися кривдникам, але зрозумів, що його кінцівки примотані до стільця скотчем.

— Бачиш, песику. У тебе, як у тварини, існує реакція тільки безпосередньо на подразник. Причинно-наслідкові зв’язки — це те, чого тобі не допетрати. Ти не здатний навіть почати розбиратися в тому, що стало причиною. А я — людина. Я розумію, песику, що це все не просто так, що людей треба ще довести до того, аби вони юрбою тебе закидували, та ще і — прошу зауважити — мене, авторитетного і безневинного, з тобою разом.

Бородань зняв побиті окуляри, випустив важку хмару тютюнового диму в лице Бембі.

— Твоя проблема в тому, що ти сліпо служиш своєму господареві, тому, хто наповнює твою мисочку і прибирає за тобою гівно. Це хороша риса, якщо ти — тварина. Але ти людина, ти чоловік, ти навіть громадянин, — дядько гидливо скривився на Бембі, — у тебе ж, сучий ти сине, мають бути гідність і гордість. У тебе є людське і громадянське право вийти з підпорядкування злочинців.

— А ще в мене є наказ.

— Який, на хуй, наказ?! — скипів бородань. — Калічити і вбивати? А як же твоя честь?

— Моя честь — виконання наказу.

— Я зрозумів. Я все зрозумів.

Дядько підвівся зі стільця і обійшов довкруж стіл із пляшками, стілець із Бембі і калюжі, що витекли з пляшок.

— На твоє нещастя, виродку, ти і твої, так би мовити, побратими та однодумці, — відкашлявся на цих словах бородатий, — не уникнуть заслуженого покарання. Українці — святий народ, ми можемо силою думки перетворювати прощення на праведну лють, а чай — на бензин! Спустити ляльок! — раптом голосно і страшно крикнув він кудись угору.

Бембі не встиг навіть здивуватися, аж згори, і справді подібні до ляльок-маріонеток, підвішених за шию на грубезних мотузках, спустили весь їхній загін. Бембі з жахом дивився на цих мертвих чоловіків, з якими він служив не один рік, на вивалені язики та посинілі обличчя, на тяжкі військові черевики, що не діставали до землі якихось кількадесят сантиметрів. Упізнавав когось, когось — ні. Раптом повішені закружляли по колу, затанцювали, ніби десь угорі, під куполом, запрацювала карусель. Серед танцюристів він устиг помітити Іванича.

— Начальство запрошує тебе до танцю! — знову вступив бородань. — Це наказ!

Переляканий до смерті Бембі лише коротко поскиглював. Його завжди переконували, що він ніколи не відповідатиме за свої дії, і від того, що його так обманули, йому було по-дитячому страшно.

Бембі зібрався був просити про помилування, але тільки-но відкрив рота — і відчув, як знайома вже рука боляче вчепилася йому в ліву щоку і затулила рота. «Ох, невже?!» — майнуло йому в голові. Утім, білявка, яка справді стояла у нього за спиною, не дала довго думати. Відпустила рот, Бембі ковтнув повітря на повні груди й почув, як вона шорхнула об коробок сірником, викликаючи вогонь. Зауважив дивний жест бороданя, від якого калюжі під ногами миттєво й різко запахли бензином. З-поза його плеча полетів у калюжу запалений сірник, під ногами стало гаряче, побратими у зашморгах закружляли над головою веселіше.

Публіка на трибунах дивилася мовчки. Із сумом, із розумінням, без жалю.

Бембі охопила паніка, він намагався якось вирватися з пастки, але тільки й міг, що смикатися і верещати. Раптом бородань наблизився до нього впритул, заспокійливо торкнувся плеча:

— Не верещи так. Умирати треба гідно. От дивися на мене.

Він обійшов стіл, уже завойований полум’ям, всівся на охоплений вогнем стілець і спокійно дивився на Бембі.

— Я просто проконтролюю, щоб ви, виродки, потрапили саме до пекла. І щоби за жодних обставин звідти вас не випустили. Просто проконтролюю, — кинув він у бік палаючого Бембі.

Бембі востаннє смикнувся, закричав, згадав, що цього бородатого він бачив на п’ятидесятигривневій купюрі, і вивалився зі свого жахіття на мокре від поту і слини ліжко.


Олексій Чупа "Казки мого бомбосховища"
irenetrix: (Default)


"... у нас взагалі дуже дивно виглядає Закон про ветеранів. Він залишився ще радянським. При цьому у нас чомусь ветерани «вєлікой атєчественной» воювали аж до 1956 року. Постає питання – проти кого? Коли ж ця війна закінчилася в Україні? Виходить, що не в 1945-му! Зрозуміло, що війська НКВД вели боротьбу з українським підпіллям – аж до 1956 року.

Тому всі ті так звані «ветерани» там увічнені. Вони не мають жодного стосунку до німецько-радянської війни 1941-1945 років. Про це треба не просто говорити, а кричати! Треба знати їхні біографії і за яких обставин кожен з них загинув, за які заслуги його там поховали?

Це абсолютно не означає, що ці могили слід знести. Хай залишаються, бо це, навпаки, говорить про масштаб опору і напруженість боротьби українського підпілля. Але з`явитись чітке розуміння – це вороги, які загинули внаслідок успішних операцій повстанців.

Боротьба ОУН до 1956 року – це не вигадка істориків, і підтвердження цьому – ось ті могили ворогів, які поховані у Львові".

Руслан Забілий via Гал-інфо
irenetrix: (Default)
Одягла сьогодні футболку «Севастополь – це Україна».
Чоловік каже: «Це провокаційно-патріотична футболка».
Я: «?»
Він такий: «От побачить тебе росіянин, от ти подумала, як страждатиме?»
Журбинка.
Те, що викликатиме у росіян піну з рота – то провокаційна патріотичність.
Цікавий термін. Я - провокаційна патріотка.
irenetrix: (Default)
Пішла купити м’ясний фарш на ринок. Далі наводжу свій діалог з продавчинею (вівся українською):
Я (замислено): - Дайте пів- …, - тицяю пальчиком у миску з фаршем.
Продавчиня (зацікавлено): - Півмиски?
Я (нерішуче): - Нє… Пів-…
Вона (натхненно): - Півтора кілограма?
Я (рішуче): - Півкілограма.

- Надрукуйте нам, будь ласка, на чорному дизайнерському папері оце.
- Добре, це буде коштувати 65 грн аркуш.
- Е… Ні, друкуйте на простому папері.

Йду з роботи. Мене обганяють хлопець з татом.
Хлопчик: -Тато, давай швидше, я до туалета хочу.
Тато: - Так треба було там сходити ж.
Хлопчик: - Тато! Я не міг там! Там (драматична пауза) ДИРКА!
Тато: - Тоді прискорюємося.
irenetrix: (Default)
- А у вас карти є?
- Є.
- Скільки?
- Десять гривень
- А якщо поторгуватися?
- Одинадцять.
irenetrix: (Default)
Я: в якому місті помер Іван Мазепа?
Учень: у Єврейцях!
Я: ???
Учень: у Махновцях?!
Я: ???
Учень: ну, їх дуже не люблять росіяни!
Я: може у Бандерцях?
Учень: точно!

Василь Павлов via Facebook
irenetrix: (Default)
Почитала я "Трубадури імперії" Єви Томпсон там, де про "Війну і мир" Толстого. Дійшла висновку, що українській літературі конче необхідний такий роман. 4 томи поганої прози, зі вставками про артилерію та польською. Називатися буде "Зрада та перемога". Роман у чотирьох частинах ні про що.
irenetrix: (Default)
Таксист розчулився з моєї української, подякував за можливість говорити на солов'їній (цитата) і з вдячності вирішив зробити мені нічну екскурсію Харковом (як понаєхавшей же очевидно!) Дізналася, що Леонід Биков народився в Харкові на Москалівці, Гурченко була коханкою Кушнарьова, в метро є таємний бордель*, що працює по ночах і з якого харчуються Гепа і Допа, і багато ще нового і несподіваного. Вирішила далі прикидатися туристом!


*(Виявляється, що є два варіанта на різний смак і гроші. Один - стоїть в депо, і при аварійному освітленні (типу хто хоче в темряві чи то стестяється). Другий - потяг вночі їздить і там девачки роблять всякі шоу типу як на шестах. Да і головне: самі Гепа і Допа туди вночі ходять! Чи то їздять! І ще - йому це сказав охоронець метро. Я з величезним зусииллям змушувала себе не ржати і питала: - Шо, правда? Я схоже пройшла тест на дипломата, бо так і не заржала).

Natalia Zubar via Facebook
irenetrix: (Default)
Чоловік розповів.

Маршрутка. Дівчинка з кулькою сидить. Мати стоїть.

Дівчинка: Мамо, а завтра 23 лютого!

Мати: Ми не святкуємо день окупаційної армії!

Дівчинка: ...

_________

Муж рассказал.

Маршрутка. Девочка с шариком сидит. Мама стоит.

Девочка: Мама, а завтра 23 февраля!

Мама: Мы не празднуем день оккупационной армии!

Девочка: ...
irenetrix: (Default)
Дзвонили мамо (із Севастополя), сказали, що треба їсти вітаміни - квашену капусту, а грейпфруті – некорисні.
_____________

Звонила маман (из Севастополя), сказала, что нужно есть витамины - квашеную капусту, а грейпфруты - неполезны.
irenetrix: (Default)
 ...тільки й лишився оце на фото, що висушений на жужелицю дядько з біло-голубим шарфом, оточений майданним людом, як хворий лікарями: коли йому налили чаю й дали бутерброда, він зненацька заплакав — стояв, хлипав, трясся цілим тілом і не міг угамуватися, і все показував нам, ніби виправдовуючись, свої руки, два чорні, розчепірені дерев’яні корчі долонями догори: «всю жизнь… всю жизнь на шахтє проработал… вот етімі рукамі… за што… за кусок хлєба… сто гривень дірєктор обєщал… прівєзлі, дєржат в вагонє, трєтій дєнь нє кормят…», — і все тицяв людям перед очі, як довідку про несудимість, ті понівечені руки з негнучими цурпалками пальців — все, що мав до пред’явлення в обороні своєї особи…


Оксана Забужно "Альбом для Густава"

irenetrix: (Default)
Прочитала, що Крим "випадково" дістався Україні. Це, вибачте, як? Він "випадково" з'єднався з нею Перекопським перешийком?
irenetrix: (Default)
Замело нас по самі вуха. Вчасно я годувальницю для пташок повісила, нічого сказати. Бідолашних горобців увесь день зносило вітром за вікном. А в Севастополі вчора було +18. Куди дивиться СБУ? :)
irenetrix: (Default)


Йду по вулиці, чую дівчинка каже: тато, коли будемо повертатися додому, треба не забути купити морозиво.

Українською, до речі, сказала.

irenetrix: (Default)
 

 

Знайшла в Сімферополі таксиста, щоб перевіз через кордон. Водій - кримський татарин, всю дорогу крутить моторошний шансон. За 1 км до російського КПП мовчки змінює диск і ставить українські народні пісні. Російські митники оглядають машину під гучне "Встань, козацька славо, Засвіти знамена".

Від'їжджаємо, знову мовчки ставить шансон. Протест - справа тонка.

(c) Maria Shubchik

 

Картина маслом

Телефонує мені один хороший товариш і каже, що хоче передати 50 баксів.
-
Я під твоїм будинком, вискакуй.
-
Ага, - шамкаю у відповідь. - Зараз спробую.
І виглянувши у вікно, бачу на лавках біля будинку з десяток "дівчат", що кожного вечора вигулюють своїх онуків і перемивають кістки всім, хто проходить повз. А серед них моя мама з моїми ж дрищами.
"
Нє, так не цікаво"- думаю собі. Набираю Сергія і кажу:
-
На лавках сидять жінки. Підійди і запитай Зою Василівну Регешу. Єслі шо, вона в зеленому халаті. Потім скажи, що дізналися ніби вона голосувала за Порошенка, і от їй від нього подяка. Тільки так, щоб всі бачили, розверни той полтос ...
Cказано - зроблено.
Спостерігаю. Підходить чувак більше 100 кг живої ваги, щось говорить, всі дружно тичать пальцями в маму, він достає гроші і віддає їй.  
Через секунду крики:
- І я! І я за нього голосувала!!!
І відповідь:
-
Інформація про вас ще не надійшла. Очікуйте!

За 5 хвилин половини бабусь на лавках вже не було, а інші сиділи мовчки з такими нещасними обличчями ...

(с) Володимир Регеша

 

 

Profile

irenetrix: (Default)
irenetrix

September 2017

S M T W T F S
     1 2
34 56789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Syndicate

RSS Atom
Page generated 24/9/17 13:50

Expand Cut Tags

No cut tags