irenetrix: (Default)
- Куме, Ви в мене розумний, поясніть, для чого Китай має 33 000 сучасних танків?
- Розумієте, куме, там де китайські солдати готуються провести відпустку - дуже погані дороги.
Tags:
irenetrix: (Default)
Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виїмка — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його.

Іван Франко
irenetrix: (Default)
"...принцип мовно-культурної рівноправності в постколоніальний період демагогічно використовується в інтересах колишньої імперської культури і саме представники імперського народу найбільше на ньому наголошують. Насправді ж дотримання цього принципу в країні, де національну мову тривалий час витісняла імперська, є не чим іншим, як підступним впровадженням культурного дарвінізму або, в деяких випадках, і культурного геноциду."
irenetrix: (Default)
Вона палко говорила про гноблення царським самодержавством рідної України, про русифікацію українців і інших народностей, які входили в Російську імперію, її сірі очі запалювались вогнем ненависті до великоруського самодержавства.

Недарма на запитання пана Нестора, що їй привезти з Грузії, Леся Українка відповіла: «гострий кинджал, як емблему для боротьби з ненависним ворогом». Він ретельно виконав її побажання. Даруючи восени 1896 р. зро­блений майстрами­ дагестанцями кинджал (невеликий, з кращої криці, ручка і піхви зі срібла з гравіруванням), він сказав ті слова, які вона й хотіла почути: «Панночко Лесю, будьте тверді у Вашій благородній роботі, як кри­ця цього кинджала, і гострі в слові, як його лезо».


Л. Мірошниченко. Леся Українка. Життя і тексти
irenetrix: (Default)
Карпенко-Карий оповідав, що коли він служив у Херсоні ще молодим писарчуком, то випадково попав на зібрання, на якому промовляв Пильчиков, тоді гімназіяльний учитель, і та промова зробила на нього таке вражіння, що він став свідомим українцем і в нього з'явилася любов до України.
Чикаленко Є. Спогади.


Яке страшне місто виявляється. Отак живеш собі спокійно, а раптом приїхав до Херсону і зась, хлопці, зась. Ти вже свідомит.
irenetrix: (Default)
Справа не в часі, справа в припиненні агресії.
Не буває ніякого прощення під час агресії. Якщо по тобі х*рять градами, а ти шукаєш не як би краще відбитися та захистити слабких, а як би "пробачити", ти не високодуховна людина, ти безнадійний йолоп та швидше за все боягуз.
Не буває також ніякого прощення під час підготовки до нової агресії. Інша сторона нарощує військову міць та розповідає по телебаченню про недокраїну, у який живуть недолюди, а ти толочиш про пробачення? Ти таки йолоп та боягуз.
Про прощення можна буде говорити після того, як московити позбудуться значної частини імперства, навчаться поважати оточуючих та нести відповідальність за власні дії. Та принаймні хоча б визнавати, що то їхні дії, а не "ополченці купили у воєнторзі і тому на украіне гражданская вайна".
А оскльки за останні років так 200 вони ані трохи не змінилися, то прощення може не бути і 70, і 100 років, і більше, якщо нам пощастить і ми вціліємо як нація (і якщо московити теж вціліють). І це нормально.

Ілона Щириця (с)

Сон

6/8/16 22:27
irenetrix: (Default)
Першої ж ночі після повернення з лікарні, коли Бембі сторожко, але задоволено розтягнувся на улюбленій домашній канапі, він бачив жахіття. Снилося, що він сидить на цирковій арені, просто посередині жовтого, чомусь устеленого старим паркетом, а не засипаного піском циркового кола. Сидить при столі, уставленому темними пивними пляшками зі скла. Судячи із запаху, який протяг доносив до Бембі, у пляшках був міцний чорний чай. Просто напроти нього, з іншого боку столу, сидів якийсь дуже знайомий дядько. Дядько мав пишну бороду та окуляри. Тримав пляшку в руці, посьорбував із неї чайок та дивився з огидою на Бембі. На глядацьких місцях вгадувався аншлаг, хоча там і панували темрява й тиша. Холодні й осудливі погляди штрикали його в спину, ніби викрутками. Бембі відчув, як у нього виступив піт.

— Звідки я тебе знаю? — запитав він бороданя.

Той у відповідь презирливо усміхнувся, видобув звідкілясь сигаретку і запалив. Над столом акуратними хмаринками закружляв сивий дим, але Бембі здалося, що він чує сморід паленої гуми.

— Як почуваєшся, песику? — порушив нарешті мовчанку бородатий.

— Чого це я песик? — обурився Бембі.

— Ну, а хто ж ти?

— Людина, — дещо невпевнено промугикав він.

— Хо-хо, ви чуєте, панство? — звернувся бородань до невидимої аудиторії. — Цей пес, що вбиває людей за єдиною командою господаря, вважає себе людиною!

Довкола засвистіли й затупали ногами, в бік столу, за яким вони сиділи, з трибун полетіло каміння. Бембі отримав кілька болючих ударів по шиї, бородатому поцілили в обличчя, від чого скельце його окулярів тріснуло та проросло павутинкою. Кілька цеглин потрапили на стіл і перекинули пляшки. Ті з брязкотом закотилися під стіл, з них засюрчало. Чай вільно розтікався підлогою, утворюючи під столом величезну калюжу. Бембі хотів був зірватися з місця і помститися кривдникам, але зрозумів, що його кінцівки примотані до стільця скотчем.

— Бачиш, песику. У тебе, як у тварини, існує реакція тільки безпосередньо на подразник. Причинно-наслідкові зв’язки — це те, чого тобі не допетрати. Ти не здатний навіть почати розбиратися в тому, що стало причиною. А я — людина. Я розумію, песику, що це все не просто так, що людей треба ще довести до того, аби вони юрбою тебе закидували, та ще і — прошу зауважити — мене, авторитетного і безневинного, з тобою разом.

Бородань зняв побиті окуляри, випустив важку хмару тютюнового диму в лице Бембі.

— Твоя проблема в тому, що ти сліпо служиш своєму господареві, тому, хто наповнює твою мисочку і прибирає за тобою гівно. Це хороша риса, якщо ти — тварина. Але ти людина, ти чоловік, ти навіть громадянин, — дядько гидливо скривився на Бембі, — у тебе ж, сучий ти сине, мають бути гідність і гордість. У тебе є людське і громадянське право вийти з підпорядкування злочинців.

— А ще в мене є наказ.

— Який, на хуй, наказ?! — скипів бородань. — Калічити і вбивати? А як же твоя честь?

— Моя честь — виконання наказу.

— Я зрозумів. Я все зрозумів.

Дядько підвівся зі стільця і обійшов довкруж стіл із пляшками, стілець із Бембі і калюжі, що витекли з пляшок.

— На твоє нещастя, виродку, ти і твої, так би мовити, побратими та однодумці, — відкашлявся на цих словах бородатий, — не уникнуть заслуженого покарання. Українці — святий народ, ми можемо силою думки перетворювати прощення на праведну лють, а чай — на бензин! Спустити ляльок! — раптом голосно і страшно крикнув він кудись угору.

Бембі не встиг навіть здивуватися, аж згори, і справді подібні до ляльок-маріонеток, підвішених за шию на грубезних мотузках, спустили весь їхній загін. Бембі з жахом дивився на цих мертвих чоловіків, з якими він служив не один рік, на вивалені язики та посинілі обличчя, на тяжкі військові черевики, що не діставали до землі якихось кількадесят сантиметрів. Упізнавав когось, когось — ні. Раптом повішені закружляли по колу, затанцювали, ніби десь угорі, під куполом, запрацювала карусель. Серед танцюристів він устиг помітити Іванича.

— Начальство запрошує тебе до танцю! — знову вступив бородань. — Це наказ!

Переляканий до смерті Бембі лише коротко поскиглював. Його завжди переконували, що він ніколи не відповідатиме за свої дії, і від того, що його так обманули, йому було по-дитячому страшно.

Бембі зібрався був просити про помилування, але тільки-но відкрив рота — і відчув, як знайома вже рука боляче вчепилася йому в ліву щоку і затулила рота. «Ох, невже?!» — майнуло йому в голові. Утім, білявка, яка справді стояла у нього за спиною, не дала довго думати. Відпустила рот, Бембі ковтнув повітря на повні груди й почув, як вона шорхнула об коробок сірником, викликаючи вогонь. Зауважив дивний жест бороданя, від якого калюжі під ногами миттєво й різко запахли бензином. З-поза його плеча полетів у калюжу запалений сірник, під ногами стало гаряче, побратими у зашморгах закружляли над головою веселіше.

Публіка на трибунах дивилася мовчки. Із сумом, із розумінням, без жалю.

Бембі охопила паніка, він намагався якось вирватися з пастки, але тільки й міг, що смикатися і верещати. Раптом бородань наблизився до нього впритул, заспокійливо торкнувся плеча:

— Не верещи так. Умирати треба гідно. От дивися на мене.

Він обійшов стіл, уже завойований полум’ям, всівся на охоплений вогнем стілець і спокійно дивився на Бембі.

— Я просто проконтролюю, щоб ви, виродки, потрапили саме до пекла. І щоби за жодних обставин звідти вас не випустили. Просто проконтролюю, — кинув він у бік палаючого Бембі.

Бембі востаннє смикнувся, закричав, згадав, що цього бородатого він бачив на п’ятидесятигривневій купюрі, і вивалився зі свого жахіття на мокре від поту і слини ліжко.


Олексій Чупа "Казки мого бомбосховища"
irenetrix: (Default)


"... у нас взагалі дуже дивно виглядає Закон про ветеранів. Він залишився ще радянським. При цьому у нас чомусь ветерани «вєлікой атєчественной» воювали аж до 1956 року. Постає питання – проти кого? Коли ж ця війна закінчилася в Україні? Виходить, що не в 1945-му! Зрозуміло, що війська НКВД вели боротьбу з українським підпіллям – аж до 1956 року.

Тому всі ті так звані «ветерани» там увічнені. Вони не мають жодного стосунку до німецько-радянської війни 1941-1945 років. Про це треба не просто говорити, а кричати! Треба знати їхні біографії і за яких обставин кожен з них загинув, за які заслуги його там поховали?

Це абсолютно не означає, що ці могили слід знести. Хай залишаються, бо це, навпаки, говорить про масштаб опору і напруженість боротьби українського підпілля. Але з`явитись чітке розуміння – це вороги, які загинули внаслідок успішних операцій повстанців.

Боротьба ОУН до 1956 року – це не вигадка істориків, і підтвердження цьому – ось ті могили ворогів, які поховані у Львові".

Руслан Забілий via Гал-інфо
irenetrix: (Default)
Одягла сьогодні футболку «Севастополь – це Україна».
Чоловік каже: «Це провокаційно-патріотична футболка».
Я: «?»
Він такий: «От побачить тебе росіянин, от ти подумала, як страждатиме?»
Журбинка.
Те, що викликатиме у росіян піну з рота – то провокаційна патріотичність.
Цікавий термін. Я - провокаційна патріотка.
irenetrix: (Default)
Пішла купити м’ясний фарш на ринок. Далі наводжу свій діалог з продавчинею (вівся українською):
Я (замислено): - Дайте пів- …, - тицяю пальчиком у миску з фаршем.
Продавчиня (зацікавлено): - Півмиски?
Я (нерішуче): - Нє… Пів-…
Вона (натхненно): - Півтора кілограма?
Я (рішуче): - Півкілограма.

- Надрукуйте нам, будь ласка, на чорному дизайнерському папері оце.
- Добре, це буде коштувати 65 грн аркуш.
- Е… Ні, друкуйте на простому папері.

Йду з роботи. Мене обганяють хлопець з татом.
Хлопчик: -Тато, давай швидше, я до туалета хочу.
Тато: - Так треба було там сходити ж.
Хлопчик: - Тато! Я не міг там! Там (драматична пауза) ДИРКА!
Тато: - Тоді прискорюємося.
irenetrix: (Default)
Кстати, почитала про ученого Ульянова Н. И., исследователя украинского сепаратизма. Википедия пишет следующее: "Ульянов, в отличие от других русских исследователей Украины консервативного направления, усматривает истоки украинского сепаратизма не во влиянии Польши, а в явлении запорожского казачества".

Ахах! То есть в украинском сепаратизме виноваты сами украинцы. Это прекрасно!
irenetrix: (Default)
- А у вас карти є?
- Є.
- Скільки?
- Десять гривень
- А якщо поторгуватися?
- Одинадцять.
irenetrix: (Default)
Я: в якому місті помер Іван Мазепа?
Учень: у Єврейцях!
Я: ???
Учень: у Махновцях?!
Я: ???
Учень: ну, їх дуже не люблять росіяни!
Я: може у Бандерцях?
Учень: точно!

Василь Павлов via Facebook
irenetrix: (Default)
Почитала я "Трубадури імперії" Єви Томпсон там, де про "Війну і мир" Толстого. Дійшла висновку, що українській літературі конче необхідний такий роман. 4 томи поганої прози, зі вставками про артилерію та польською. Називатися буде "Зрада та перемога". Роман у чотирьох частинах ні про що.
irenetrix: (Default)
Таксист розчулився з моєї української, подякував за можливість говорити на солов'їній (цитата) і з вдячності вирішив зробити мені нічну екскурсію Харковом (як понаєхавшей же очевидно!) Дізналася, що Леонід Биков народився в Харкові на Москалівці, Гурченко була коханкою Кушнарьова, в метро є таємний бордель*, що працює по ночах і з якого харчуються Гепа і Допа, і багато ще нового і несподіваного. Вирішила далі прикидатися туристом!


*(Виявляється, що є два варіанта на різний смак і гроші. Один - стоїть в депо, і при аварійному освітленні (типу хто хоче в темряві чи то стестяється). Другий - потяг вночі їздить і там девачки роблять всякі шоу типу як на шестах. Да і головне: самі Гепа і Допа туди вночі ходять! Чи то їздять! І ще - йому це сказав охоронець метро. Я з величезним зусииллям змушувала себе не ржати і питала: - Шо, правда? Я схоже пройшла тест на дипломата, бо так і не заржала).

Natalia Zubar via Facebook
irenetrix: (Default)
Коли чай вистигав, Пілсудський завжди випивав його до останньої краплі. Аґнєшка не пам’ятала жодної людини, яку б не здивувало, що її кіт п’є чай. «Це він іще з алкоголем зав’язав, ви б його раніше бачили», — завжди віджартовувалася вона, і таким чином сіро-бурий кіт письменниці Кохановської поступово входив до пантеону міських легенд варшавської Праги. І займав там, між нами кажучи, далеко не останнє місце, бо навряд чи існувала хоча б одна людина від Бялолєка аж до самих околиць Праги-Південь, яка бодай раз у житті не чула байки про кота, що зав’язав з алкоголем і п’є тепер виключно гербатку. Багато хто йому заздрив.
 
Олексій Чупа "10 слів про Вітчизну"
irenetrix: (Default)
... тем больше остается неизменным.

"...на печальную склонность к «хохляцким» анекдотам страдают, за немногочисленными исключениями, все российские писатели. Особенно же она была угрожающего, почти эпидемического характера, за последние несколько лет. «Хохол» обязательно найдется у каждого беллетриста". (с)

Винниченко Владимир Кириллович
irenetrix: (Default)
 - Кая?! — зашипіла я, витягуючи її на черговий камінь, — ну чого ти без кінця ниєш? Ти моя донька чи ні?

Отут-то мене Кая і вбила:

- Я бебі! — цілком справедливо заявила вона. — І я хочу в каяску. І сосю.

Ірена Карпа "Baby travel"

irenetrix: (Default)
Чоловік розповів.

Маршрутка. Дівчинка з кулькою сидить. Мати стоїть.

Дівчинка: Мамо, а завтра 23 лютого!

Мати: Ми не святкуємо день окупаційної армії!

Дівчинка: ...

_________

Муж рассказал.

Маршрутка. Девочка с шариком сидит. Мама стоит.

Девочка: Мама, а завтра 23 февраля!

Мама: Мы не празднуем день оккупационной армии!

Девочка: ...
irenetrix: (Default)
Дзвонили мамо (із Севастополя), сказали, що треба їсти вітаміни - квашену капусту, а грейпфруті – некорисні.
_____________

Звонила маман (из Севастополя), сказала, что нужно есть витамины - квашеную капусту, а грейпфруты - неполезны.

Profile

irenetrix: (Default)
irenetrix

July 2017

S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16 171819202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom
Page generated 21/7/17 14:41

Expand Cut Tags

No cut tags